Твір роздум: "Війна в моїй родині"

Сліди війнив моїй родиніПрофронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказанодуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Тачомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробиликаліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркотупоразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогливзяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим пачедійти до Берліна і насолодитися пянким почуттям перемоги.Хотілосяб розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу память і повагута показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича.ГончаренкоА.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родиніГончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сімя жилабідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запамятав  дуже добре. З горемпополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгоспковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службурозпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримавзвання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиромвідділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини . Про початоквійни прадід згадував так:          Усе трапилося на світанку. Антонкрізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разомз товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчоракомандир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не віртепідступним чуткам".            Швидко зіскочивши з ліжка, Антонпочав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійціхапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямувавза всіма. Жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала,накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти.Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував  бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчуваввідповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз допоранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти йнести безпомічних, комбат віддав наказ відступати.            Пайки швидко скінчилися, бо впаніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перевязки хлопцівіддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеномупункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилосясемеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої вінготовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилисящастям.      Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач недавав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкомумістечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", віннавіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так:живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ніподумки.                        Медаль "ЗахистуВітчизни" – 1999 р.Прадід прожив довге, аленелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р.Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.