Твір на тему: Дитинство-найкраща пора твір спираючись на твір блакитна дитина
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», тотрохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цейтвір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своєдитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чизауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з«виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батькохлопчика. Блакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, якареально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею тамамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяєрожевими щічками й докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світічеснот голубими очима». Проте батькові чомусь стає трохи ніяково, як ійого синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Аджеколи б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в нашпятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирваласяб, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного піря, звичайнож, лишилося б у моїх жменях!»
Розповідь починається зметафоричної притчі про чарівний місток памяті. Місточок провисав надбезоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібноїй для життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не вужчав з кожнимднем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чимважчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Автор говорить, що вінтакож стоїть над такою «прірвою», а по той бік — прожиті роки: «І докине щез місточок моєї памяті, буду ходити по ньому, хоча б він ставтакий вузенький, як лезо ножа». Але невблаганний час віддаляє автора віднього ж самого, коли він був хлопчаком... Отже, із теплотою АнатолійДімаров перекидає місток із дорослого життя в дитинство, яке припало наважкі воєнні та післявоєнні роки. Переходить через місточок і зновуопиняється в дитинстві — з молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статківу родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні єетажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати, учитель математикинавіть поставив йому двійку через те, що хлопець читав на уроці «ТарасаБульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці, не зважаючи нанебезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули проводять нарічці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть висловлює цікаву,на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на берегах такихчистих і веселих річок, не можуть бути злими й похмурими. А ще дітикатаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі городи тасадки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком,вирішивши налякати дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись завуча,випадково ковтає жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона унього в животі. І сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою геройрозповідає про своїх учителів: Павла Степановича, Віктора Михайловича,Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники навіть допомоглиодружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника вчительки, і табула змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем. Через місяцьвчителі побралися. Але з найбільшою любовю Анатолій Дімаров згадує своюлюблячу матір. Між дітьми та мамою склалися довірливі, щирі стосунки.Вона, на відміну від односельців, ніколи не лає та не бє своїх синів.Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в світі!»
Отже, Толя —не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у шкільному життіякого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що АнатолійДімаров, памятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще розумієвласну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у життіважливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати, відповідальністьза молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонкевідчуття краси природи, почуття гумору.
