Усный переказ тексту з елементом опысу прыроды

Я стою під дощем. Навколо мене немає жодної людини, а я чекаю. Чекаю,коли під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист впаде меніпід ноги і весь залитий сльозами бездушно видихне останню порціюспогадів про тепле літо... Він падав дуже довго, кружляючи в повітрі,мов не хотів лежати на землі, а бажав залишитися на тонкій гілочцідерева. Де-не-де ще залишались зелені листочки, але красива осінь вжевишивала клени червоним, жовтим, срібним, золотим. Листочки нібипросили: «Виший нас зеленим, нам хочеться жити». Але осінь все далі йдалі тягла золотаву нитку. Проте дерева хапалися за кожний листок, бо нехотіли скидати свій наряд.
     Дмухнув теплий вітер, переплутав моє волосся, схопив мене заруку й повів кудись далеко-далеко. «Я не хочу йти», — кричала я йому,але вітер впевнено підштовхував мене все далі й далі. Я йшла по листю,воно котилося переді мною, ніби вказуючи дорогу. Нахиляючись і хапаючиперші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у парк, аж доки не дісталасьдо невеличкого озерця, що сховалось у самому куточку. Воно не булоспокійним, як влітку. Розбурхане осіннім дощем, кидало свої хвильки наберег. Вони бились одна об одну і аж постогнували. Раптом вітер вщух намить, і втомлені хвилі заспокоїлись, зупинили свій біг. Плесо озерастало темним і гладким, тільки листочки, що так привітно підстрибувалипереді мною щойно, нерухомо лежали на воді. Всіх розквартирувала хазяйкаОсінь.